Тема: Основні етапи розвитку


Економічної теорії як науки

1 Меркантилізм та класична політична економія.

2 Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

3 Економічна теорія у ХХ ст. Сучасні школи в економічній науці.

1 Меркантилізм та класична політична економія

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став Меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., Але ве­ликого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генези­су меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталіз­му. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбе­режжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для фор­мування капіталістичного способу виробництва мало первісне на­громадження капіталу, зв'язане з найбільш грубими формами наси­льства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбан­нями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за ак' тивної підтримки держави через державні позики, податкову систе­му, протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва ви­никнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення вели­ких капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працюва­ли під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих майсте­рень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був пере­важаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосереджен­ня величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопо­льних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і нада­вали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквіда­ція монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань ство­рили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ еконо­мічного життя. З'явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіта­лістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення до­свіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної сис­теми, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах За­хідної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. Досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та коло­ніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Мер­кантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії еконо­мічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як "неморальної". У центрі уваги меркантич лістів опиняється саме хрематистика — "породження" грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явища" ми, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал, ї

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін "меркантилізм", що виник у XVII ст., Походить від італійського слова "mercante" — купець. Метод дослідження мер­кантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстракт­ного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єди­ну, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті спра­ви, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупніс­тю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирі­шували конкретні економічні питання, формулювання яких зде­більшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так на­зивали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно ве­лика. Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійсь­ких істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економіч­них памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом XVIII— XX ст. Дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркан­тилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні поло­ження. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утво­рюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г' — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на ду­мку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багат­ства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, ба­ланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше ку­пувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже рі­знилися).

Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий мерканти­лізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошо­вого балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого ви­трачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночас­ною забороною їх вивезення.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою піз­нішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. Заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збіль­шення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, вста­новлення високого імпортного мита, зниження позичкового процен­та — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно без­плідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнату­рального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.

У другій половині XVI ст. Система монетарного меркантиліз­му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до­сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового саль­до, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розши­рювалося мореплавство. На перший план висувалася політика про­текціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систе­му митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з ві­тчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переро­бити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизня­них товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збага­чення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єди­ним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть ак­тивного балансу.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркан­тилізму передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій раїні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорстокого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини XVII ст. В Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла Класична політична економія.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХуП ст. Та у Франції на початку XVIII ст., Прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван­ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви­робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін "класична політична економія" ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К. Маркс писав: ". під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, почи­наючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва".

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить повер­хового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктив­них економічних законів. А це змінило напрям досліджень від сис­теми регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізме. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній ра­дянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

2 Основні школи та напрямки в економічній теорії ХІХ ст.

Англійська політична економія початку XIX ст. Характеризува­лась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних ме­тодів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий пере­ворот і ряд нових проблем, що стають йогПро наслідком, потребують теоретичного пояснення.

Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні еконо­місти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні ко­ментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положен­ня, а інші піддавали критиці окремі її сторони.

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці То-мас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати кла­сичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економі­чної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо "Основи політичної економії". Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо "ніколи б не було вида­но або написано без прохань та міцної підтримки мого батька"'. Ви­давцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.

Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта "Роздуми про природу і причини багатства народів" та розви­ток класичних економічних ідей у працях його послідовників спра­вили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці XVIII ст. Та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед фран­цузькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.

Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішу­вала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіо­кратію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Американська економічна наука XIX ст. Розвивалась під впли­вом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США:

Він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовлас­ницьким. Виникала необхідність довести прогресивність капіталіс­тичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголо­сити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Kepi (1793—1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 pp., Коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

У 70-х роках XIX ст. В Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, поля­гала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч­ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монопо­лістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристсь­ких тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і нама­галися розробити конструктивні програми "класового миру" і соці­ального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуа­зно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Бер­лінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір — "Основи загального вчення про народне господарство" — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстракт­но-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історич­них фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

В останній третині XIX ст. В економічній теорії виникла нова те­чія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом роз­витку політичної економії. Об'єктивна зумовленість її появи поля­гала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро - та макрорівнях, у сфері спожи­вання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних поло­жень "класичної школи", формування нової парадигми для пояс­нення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та тео­рія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

3 Економічна теорія у ХХ ст.

Сучасні школи в економічній науці

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістич­ної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х pp. Поста­вили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних го­сподарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування по­питу і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічно­го розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі пред­ставники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регу­люванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економіч­ної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методоло­гії аналізу економічних явищ.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практи­ку економічних досліджень, зв'язаних із використанням найріз­номанітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послі­довників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методо­логічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів еко­номічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спряму­вання виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби вироб­ництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та за­кономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної сис­теми спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики фор­мулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що еко­номічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредиту­вання. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її ін­терпретація як "теорії рівноваги за умов неповної зайнятості", тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної сис­теми, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджува­ти, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаю­ться актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим "Великою депресією". Вони заяв­ляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як влас­ника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий на­прямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд нео­класичної концепції ринку, формулюють Теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки мо­делей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко

Зростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються рі­зноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — Нормативна (форму­люються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та Позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моде­лювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріо­ритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення еконо­мічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представ­ники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представ­ників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (на­прямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує на­зву Консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослі­дження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функці­онального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підхода­ми: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моде­люється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси на­громадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відріз­нялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається, що інвестиції є автоматичним ре­гулятором ринкової економіки, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

У цей же час формується і Неолібералізм — течія в неокла­сичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу йо­го розвитку.

Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина над­звичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічно­го аналізу присвячено такі його праці, як "Суть і основний зміст те­оретичної політекономії" (1908), "Історія економічного аналізу" (1954), економічній динаміці — "Теорія економічного розвитку" (1912), теорії суспільного розвитку — "Капіталізм, соціалізм і де­мократія" (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в по­літекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не вра­ховувала факторів розвитку економічних процесів.

Починаючи із 70-х pp. Неокласична теорія переживає відроджен­ня класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ро­лі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток нео­класичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у рин­кових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з форму­ванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою нео­класичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необ­хідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх ува­ги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву "шко­ли нової класики", або "нової класичної економіко" і є ознакою Неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й моти­вована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фір­ми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представни­ків сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро - та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репре­зентовано доктринами Раціональних очікувань та Економіки про­позиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважа­ють домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної ко­рисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричини­ти "ланцюгову реакцію" і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва по­требують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласи­ки вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.

Школа Вальтере Ойкена. В. Ойкену належить багато економічних праць, найвідоміші з яких "Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині" (1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925), "Теоретичні дослідження капіталу" (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), "Основні принципи національної еко­номії" (1940), яка витримала багато видань, а також "Основні прин­ципи економічної політики", що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена "Основні прин­ципи національної економіки" вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла­деними у цій праці.