ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ


1 Економічна політика та її роль в економічному житті.

2 Основні напрями, пріоритети, методи, важелі економічної політики.

3 Як формуються основні напрями економічної політики

4 Яке значення мас економічна політика в економічному житті

1 ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РОЛЬ В ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

ПОЛІТИКА, її ЦІЛІ І ЗАСОБИ

Політику розглядають у широкому і вузькому значеннях сло­ва. У широкому значенні політика охоплює політичні відносини, полі­тичну організацію (систему) і політичну ідеологію як певну єдність. У вузькому значенні політика є практичною діяльністю держави.

З попереднього матеріалу ми вже знаємо, що суспільна система охоплює три підсистеми (соціально-культурну, політико-адміністра-тивну і економічну, або господарську). А це означає, що держава здійснює свою діяльність у кожній з них. Нас же цікавить госпо­дарська система і економічна політика, що здійснюються державою.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі розвитку економіки, що визначені суб'єктами влади

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох зав­дань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток на­родного господарства.

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

Цілі економічної політики та засоби досягнення їх подано на рис. 4 і 5.

Цілі економічної політики

Засоби досягнення цілей економічної політики

Для спрощення розуміння проблеми наведемо тлумачення основ­них понять на рис. 1 і 2.

Економічне зростання — кількісне та якісне зростання товарів

Та послуг.

Економічна ефективність — зменшення виробничих ресурсів

На виготовлення різноманітних благ.

Соціальна ефективність — поліпшення соціально-економічно­го життя людей: зростання заробітної плати, поліпшення житлових умов та умов праці, покращення освітнього, медичного обслугову­вання, забезпечення хворих, недієздатних, пристарілих громадян

Тощо.

Розміщення ресурсів полягає у тому, що держава забезпечує відповідність між виробництвом і умовами відносного браку ре­сурсів.

Розподіл доходів має за мету сприяти забезпеченню соціальної

Справедливості.

СІ абільні умови розвитку передбачають забезпечення для всіх суб'єктів господарювання сприятливих умов для раціонального роз­міщення і використання ресурсів.

Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на економічний прогрес у трьох напрямах:

сприяти його розвитку.

стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний роз­виток.

суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному напрямі і стримуючи в іншому.

Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною силою розвитку економіки.

ОСНОВА ПОЛІТИКИ – ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку суспільства і людини, якщо вона науково обгрунто­вана. Такою є політика, що грунтується на об'єктивно діючих зако­нах, враховує різноманітні інтереси суспільства, передбачає багато-варіантність рішень і свободу вибору.

Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не ви­ходить з об'єктивних законів і всієї сукупності інтересів суспільства, підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона обез­зброює людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така політика веде суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це стосується й економічної політики.

Перехід економіки України до ринку можливий лише зав­дяки використанню реальних причинно-наслідкових зв'язків у економічному житті, врахуванню інтересів усіх господарюю­чих суб'єктів, тобто завдяки політиці, побудованій на науковій теорії та адекватно трансформованій у господарському ме­ханізмі.

Саме з огляду на ці обставини першоосновою вироблення науко­во обгрунтованої економічної політики є економічна теорія, яка відби­вала б закономірності перехідної економіки нашої країни.

Будь-який відхід від теорії призводить до суб'єктивізму, сутність якого полягає в ігноруванні об'єктивних вимог і умов, а отже, вису­ненні необгрунтованих завдань і рішень, що в кінцевому підсумку обертається нераціональним використанням природних, матеріаль­них, фінансових, людських ресурсів, породжує диспропорції в су­спільному виробництві та соціальні суперечності.

Наукове обгрунтування економічної політики сприятиме глибо­кому оновленню матеріального виробництва, повнішому розкриттю соціальних ресурсів суспільства, що перебувають у стадії переходу до нових економічних відносин.

Для вироблення економічної стратегії на основі всебічного вра­хування вимог об'єктивних економічних законів першорядне значен­ня має забезпечення реалістичної, об'єктивної оцінки, з одного боку, досягнень у здійсненні соціально-економічних завдань, з'ясування труднощів і недоліків, що виникли, їхніх причин, а з іншого — такої ж реалістичної оцінки наявних можливостей, ресурсів для подаль­шого соціально-економічного розвитку.

Наукова об'єктивність у політиці потребує врахування прита­манних суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, еко­номічні закони діють як тенденції. Форми їхнього вияву не одно­значні й можуть змінюватися під впливом різних обставин. Дуже важливо в практиці суспільного господарювання на кожному етапі розвитку суспільства вміти користуватися науковим знанням за­конів, ураховувати їхню дію, чітко визначати роль і місце суб'єктив­ного чинника.

2 ОСНОВНІ НАПРЯМИ, ПРІОРИТЕТИ, МЕТОДИ, ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

НАПРЯМИ І ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

У кожний період часу важливо визначити конкретні напря­ми економічної політики, їхній зміст, політичну значимість. Вибір їх не може бути довільним. На кожному етапі розвитку суспільства він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відно­син, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі.

Одним з найважливіших завдань держави і є врахування в прак­тичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку краї­ни. Тільки на таких засадах можна забезпечити глибоку наукову обгрун­тованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань.

Напрями економічної політики різноманітні за змістом та полі­тичною значимістю, їх можна класифікувати так:

За сферами економічного життя (промисловість, сільське гос­подарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо).

За часом дії (довго-, середньо - та короткострокові).

Ш політичною та соціально-економічною значимістю.

При цьому важливе значення має виокремлення головних на­прямів суспільного виробництва, які забезпечують створення про­гресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без цього не можна ефективно використову­вати стимули до праці, реалізувати сукупність різноманітних інтере­сів суспільства і рухатися вперед у поступальному розвитку.

Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стра­тегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони мусять сприяти науковому передба­ченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати реальні суперечності та шляхи і способи вирі­шення їх. У такий спосіб економічна політика, побудована на нау­ковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.

Пріоритетний розвиток економіки, тієї чи іншої сфери можли­вий за умови взаємодії двох процесів:

· забезпечення передової матеріально-технічної бази в цій сфері, використання підготовлених кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва.

· матеріального і морального стимулювання його розвитку.

Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до вирішення вузлових проблем економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише в тому випадку, якщо вона буде підкріплена адекватними змінами перелічених процесів.

При виробленні економічної політики слід широко використову­вати світовий досвід господарювання, розвитку науково-технічного прогресу, наукове передбачення. Орієнтація економіки лише на досвід минулий і теперішній не забезпечить прогресивного поступу.

Економічна політика як чинник економічного розвитку має націлювати господарство на розв'язання головних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які, з одного боку, забезпечать зростання галузей, що відбивають досягнення науково-технічного прогресу, а з іншого — створять передумо­ви для згортання тих виробництв і сфер, які успадковані від минулого.

Це дасть можливість якісно змінити економіку, рішуче спряму­вати її на задоволення потреб людей.

Важливе місце в цьому процесі належить структурній перебу­дові економіки. Адже нинішня структура господарства в нашій країні в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єди­ного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона безнадійно застаріла, не­ефективна, не працює повною мірою на людські потреби. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, некомплексними, недокорін-ними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі галузі. Водночас частка галу­зей, від яких залежать прискорення науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, незначна.

Настав час, коли необхідно серйозно переосмислити досягнуті рубежі суспільного розвитку, по-новому оцінити подальші перспек­тиви. Економіка, всі її галузі та підгалузі мають не тільки відповіда­ти сучасному рівню розвитку науки і техніки, а й працювати на задо­волення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кож­ної сім'ї, суспільства в цілому.

МЕТОДИ І ВАЖЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, на­прямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів і важелів економічної політики. Останні стають чинниками оновлен­ня економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізо­льовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного руху.

Досвід показує, що економічні методи управління не встановлю­ються з утвердженням певної форми власності на засоби виробниц­тва, а також після прийняття державних та інших рішень, як це трива­лий час стверджувалось у нашій країні. Більше того, такі методи в нашій економіці, за винятком періоду нової економічної політики, прак­тично не використовувались через незмінність виробничих відносин. Потребують уточнення і самі поняття адміністративно-команд­них і економічних методів управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, за­борони та інші прийоми неекономічного тиску. Це — поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Він не дає відповіді на запитання: чому це відбувається? І тому багато хто вва­жає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замі­нити кадри більш підготовленими, освіченими, і система управління запрацює. Все це робилося вже неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серце-

Аині — відносинах власності на засоби виробництва.

Останні були монопольне зосереджені в руках держави, яка че-гз це була монополістом влади і силою влади спонукала виробників ^підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загально-

Іародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів вироб-

Ників і окремих людей.

І методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним

Такі методи можуть бути ефективними лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку, в тому числі нашої країни.

Концентрація економічної та політичної влади в руках держави зробила економіку нашої країни витратною, призвела до диспропор­ційності, багатомільярдного дефіциту державного бюджету, хроніч­ної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.

Господарська політика, побудована на адміністративно-команд­них методах, застосовує відповідні важелі: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є нічим іншим як важелями тиску.

Усе це сковувало самостійність колективів, бажання виявляти ініціативу, творчість, породжувало байдужість і апатію до вдоскона­лення виробництва.

Водночас як важелі тиску використовуються і вартісні підойми: ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян. Або інший приклад. Ціни, відірвані від вартості на сільськогосподарську техніку, інші знаряддя праці, предмети споживання — це також важелі тиску, що використову­ються й досі.

Як бачимо, сутність методів управління визначається не економіч­ними чи позаекономічними чинниками, що застосовуються в госпо­дарському житті, а виробничими відносинами, тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдоско­налюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відно­син здійснюється через інтереси і на основі інтересів, то в цьому разі використовуються економічні методи управління.

Економічні методи управління — це система економічних та неекономічних важелів, спрямованих на поєднання інтересів усіх суб'єктів господарської діяльності

Суспільство може перейти до економічних методів господарю­вання при виконанні таких умов:

врахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті.

виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і вирішення їх завдяки застосуванню ефективних форм і засобів уп­равління.

суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях мають займа­тися управлінням інтересами і через інтереси.

усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політи-ко-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів.

Перехід до економічних методів господарювання потребує ради­кальних змін функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага держави має зосереджуватися на специфічних завдан­нях, націлених на реалізацію загальнонаціональних інтересів, зміцнення фінансової системи, розвиток інфраструктури, захист Вітчизни, охорону навколишнього середовища, здійснення соціаль­них гарантій.

Отже, економічна політика лише тоді стане могутнім чинни­ком прогресу, якщо спиратиметься на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховуватиме інтереси всіх гос­подарюючих суб'єктів, визначатиме реальні цілі, напрями, пріо­ритети економічного розвитку, використовуватиме адекватні їм шляхи, методи та важелі.