Основа економічної системи суверенної держави


Будівництво доріг, іригаційних споруд, організація грошо­вого обігу, зв'язку та інші загальнонаціональні завдання відомі з давніх часів. Без цього не можна було активно розвивати ремесла, здійснювати інтенсивні торговельні зв'язки між різними містами і країнами. Роль економічного центру, що вирішував завдання загаль­ногосподарського характеру, виконувала держава. У різні часи еко­номічна роль держави у господарському житті країн світу змінюва­лась.

У вітчизняній і світовій еконо­мічній літературі під економічною системою прийнято розуміти Сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціону­вання національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспіль­ства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька й підсистем (складових комплексів), які по відношенні до й власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи. Див. Схему.

Складові економічної системи

Економічна система

Функціонування наведених систем опосередковується певними механіз­мами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економі­ки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: Централізо­ване (державне); Децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву державний спосіб виробництва (азіат­ський за Марксом). У системах цього типу Координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробни­ків. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосуван­ня праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить Суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є Приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспіль­ство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способа­ми: Безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізо­ваної системи управління, яка забезпечує доведення до працівника команд суспільства та контроль за їх виконанням; Опосередко­ваним (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих еконо­мічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпува­ли свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало поря­тунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо. Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н. е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. До н. е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів держав­ними структурами.

Друга модель організації економіки була характерна для анти­чних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де прибли­зно в 8-7 ст. До н. е., поруч із жорстким централізованим управлін­ням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини. Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикаль­них структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонта­льних зв'язків між самостійними товаровиробниками. А це мож­ливо лише при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широ­кого розвитку ринку, ринкових відносин.

Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які про­являються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя.

Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, проти­стояння державних (централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значен­ня. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

Як же це протистояння двох протилежних методів господарю­вання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологе­тами старого капіталізму загальної' необхідності приватної власнос­ті на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації.

У ринковій економіці роль суверенної держави урізноманітнюється.

Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні ти­сяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інфор­мацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідних юри­дичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще Адам Cміт зазначав, що "невидима рука ринку" функціонує лише тоді, коли добре видна "грізна рука закону".

Виходячи з цього держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки:

захист прав власника (cm. 41 Конституції України).

антимонопольне законодавство (cm. 42 Конституції України).

соціальний захист населення (cm. 46 Конституції України).

захист покупців (cm. 42 Конституції України).

Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення рин­кового ціноутворення та дії законів ринку.

Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.

Як суб'єкт, що несе гротові ніп рати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферни­ми, або передаточними, і є соціальним забезпеченням (велфером). Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспіль­стві на користь тих, хто потребує допомоги.

Усунення причин відмови ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання, об­ходячи дію законів ринкової конкуренції. Таке втручання називають регулюванням.

Головні причини збоїв у ринковому механізмі можна об'єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм.

Зовнішні економічні ефекти — це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Пояснимо цс на такому прикладі. Підприємство виробляє метал і скидає у річку виробничі відходи, викидає в атмосферу отруйні речовини. В резуль­таті забруднюється екологічне середовище, що спричиняє захворю­ваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати ма сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування, на електро­енергію, воду, які є внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховуватимуться витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вживати ніяких заходів щодо цього підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку і атмосфе­ру. Для того щоб запобігти цьому, держава вводить спеціальний за­кон, що обмежує припустимі межі забруднення. Закон може перед­бачати кілька варіантів: повністю заборонити викид у воду і атмос­феру отруйних речовин, встановити штраф за забруднення навколиш­нього середовища. Це створить умови для відтворення і оздоровлен­ня навколишнього середовища.

Суспільні блага споживаються всіма членами суспільства, по­рівну і часто колективно. До них належать оборона, охорПро насуспіль­ного порядку, державне управління, енергетична система тощо. З мо­менту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним чле­ном суспільства незалежно від того, заплатила за нього людина чи не заплатила. Суспільство виробляє такі суспільні блага, незважаю­чи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Отже, для забезпечення суспільних потреб уряд має оподатковувати все населення.

Факти неподільності. В умовах ринку економічно і соціальне не завжди доцільно, щоб у певних галузях, сферах діяльності існу­вала конкуренція. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягів підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти непо­дільності. Наприклад, електростанція і мережі електропередач мо­жуть у мінімальних розмірах задовольняти попит на ці товари на ринку. Інакше кажучи, якщо економічно доцільно, щоб попит на пев­ний товар чи в певній потребі задовольняв один виробник, виникає "природна монополія".

Є випадки, коли деякі люди зберігають власність на ідеї, техноло­гію, що породжує асиметрію у розподілі інформації або природну монополію. В результаті, з одного боку, можливе зменшення обсягів виробництва, погіршення якості та підвищення цін, а з іншого — вихід на ринок цієї продукції конкурентів із загальноекономічної точ­ки зору є небажаним. Це може бути за умов, , культури, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші ре­гулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціаль­но-економічною політикою.

Отже, усі реально існуючі розвинені економічні системи є систе­мами, які поєднують у собі ринкові засади, грунтуються на об'єктив­них законах ринку (попиту і пропозиції, конкуренції, вільного ціно­утворення тощо) і механізму державного регулювання. Кількісно виз­начити співвідношення цих начал надзвичайно важко, але такі спро­би є. Наприклад, американські економісти К. Макконнелл і С. Брю вважають, що 4/5 національного продукту їхньої країни забезпечується ринковою системою, а решта виробляється під егідою уряду. Окрім фінансування виробництва уряд здійснює також ряд програм со­ціального страхування та соціального забезпечення, ставлячи перед собою мету перерозподілу доходу в приватному секторі економіки. Статистика свідчить, що податки і загальний обсяг урядових витрат (на придбання товарів, послуг, на соціальні програми) становить '/3 національного продукту. До цього треба додати регулюючі якщо таким підприєм­ствам надаються субсидії у вигляді компенсацій збиткових послуг або через необхідність задоволення якихось інших національних інте­ресів.

За таких умов, щоб запобігти зловживанням з боку "природних" монополістів, потрібне державне втручання, а саме: а) державний контроль на відповідному ринку приватних підприємств (він стосуєть­ся ціни, прибутку, якості та умов постачання); б) одержавлення, тоб­то перетворення таких підприємств на державні.

Монополізм спотворює ринок, призводить до того, що ціни зро­стають при штучному зменшенні обсягів виробництва. У зв'язку з цим потрібне втручання уряду з метою зменшення впливу монополії, що здійснюється ліквідацією монополії або регулюванням її.

Як бачимо, причини, що протидіють розвитку вільного ціноутво­рення, конкуренції та ринку, є невід'ємною складовою сучасної роз-ниненої економіки і можуть бути усунені втручанням держави у про­цес відтворення. Через ці обставини сучасний ринок є ринком, що регулюється державою. Це здійснюється за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування розвитку державного сек­тора, наукизаходи, спрямовані на захист навколишнього середовища, охорони здоров'я і праці робітників, захисту споживачів від небезпечних продуктів, забезпечення однакового доступу до вакантних робочих місць, конт­роль за практикою ціноутворення, які здійснює держава практично у всіх сферах економічної діяльності.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводя­ться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розпо­дільчої.

Законодавча функція Передбачає, що держава розробляє систе­му економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які створюють певні "Правила гри", тобто правові засади ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора рин­кової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне зако­нодавство. Це дає можливість суб'єктам ринкової економіки реалі­зувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і водночас не порушувати об'єктивних законів ринку. І відбувається це природ­ним шляхом, без команд і наказів, характерних для директивної еко­номіки.

Стабілізуюча функція Полягає у підтриманні високого рівня зай­нятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава: а) визначає цілі, напрями і пріори­тети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові підойми; б) бере на себе організацію пропозиції центральних гро­шей; в) забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція пов'язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого — з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції, яка сприяє виправленню певних не­доліків ринкової системи, держава: а) здійснює перерозподіл коштів груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездат­них і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову і податко­ву політику, політику регулювання цін; б) встановлює і контролює реалізацію законодавства про встановлення мінімального розміру заробітної плати; г) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб'єкти не за­цікавлені, водночас без цих благ суспільство не може досягти благо­получчя.

Важлива роль належить державі у регулюванні зовнішньоеконо­мічних відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами. Це важливі чинни­ки стабілізації національної економіки і розвитку світового госпо­дарства.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці є умовою до­сягнення балансу економіки на макрорівні, здійснення ефективної грошово-кредитної політики, соціального захисту малозабезпечених верств населення. Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні перетворення, модернізацію матеріально-тех­нічної бази ряду галузей.

Отже, сучасна реальна ринкова система органічно поєднує вільну конкуренцію і важелі державного регулювання, які й утворюють ре­гульовану соціальне орієнтовану економіку.

Рис. Ринок і держава

Ігнорування будь-якої з цих засад призводить до негативних наслідків: монополізму, інфляції, спаду ділової активності. Тому над­звичайно важливо, щоб держава виконувала лише ті функції, які б усували негативні явища ринкових відносин і не більше. Вона в жод­ному разі не повинна порушувати внутрішньоринкові зв'язки, про­тидіяти їм. Саме через це не можна допускати директивного розпо­ділу виробничих ресурсів і споживчих товарів, всеохоплюючого адміністративного контролю над цінами, тотального директивного планування, що характерно для авторитарно-бюрократичної систе­ми. У противному разі руйнується ринкове середовище, що призво­дить до державного монополізму, директивної економіки.

Держава як гарант економічних свобод здійснює адмініст­ративний вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніци­пального до федерального (від районного до загальнодержавного). Головними методами прямого регулювання є такі:

законодавча та економічна діяльність держави.

державні закупівлі, трансферні платежі.

індикативне планування, розробка і реалізація цільових програм.

прямий державний контроль над монопольними ринками.

адміністративне регулювання певних процесів економічного життя.

Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім через розробку законів і контролю за виконанням їх усіма господарюючи­ми суб'єктами. Для реалізації його використовують антимонополь-не законодавство, контроль над цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення ряду товарів у інші країни. Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль над обігом грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної пла­ти, що сприяє регулюванню ринку праці.

Кожна країна залежно від особливостей внутрішнього ринку, зовнішніх чинників, національних інтересів може змінювати зако­нодавчі акти. Наприклад, для того щоб захистити внутрішній продовольчий ринок, держава замість зовнішньоекономічної політики, односторонньої лібералізації продовольчого імпорту вводить різні обмеження на ввезення цього товару. Для цього значно підвищують­ся ставки мит.

Запроваджуються і більш дійові інструменти захисту — компен­саційні збори, розмір яких визначають як різницю між внутрішньою ціною і ціною ринку, з якого надходить імпортований продукт. Вста­новлюють їх для досить широкого переліку товарів, передусім для тих, які у достатній кількості виробляються в країні.

Держава є прямим ринковим агентом, що дає їй змогу безпосе­редньо впливати на ємність і структуру ринку, а також визначати нові організаційні форми його функціонування. У сучасних розвинених країнах держава є великим власником (їй належить 10-35 відсотків і більше основних виробничих фондів), зосереджує у своїх руках не тільки галузі інфраструктури, а й частину засобів виробництва, що забезпечують загальні умови відтворення.

Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію регулювання, вона може здійснювати виробниц­тво цих благ безпосередньо на державних підприємствах. Однак мо­жуть застосовуватись і непрямі методи регулювання, тобто держава виступає як посередник між споживачем і виробником таких благ.

Одним з найефективніших регулюючих засобів держави є податки, які існують у суспільстві п'ять століть. У різних країнах застосовують різні підходи до класифікації податків, але громадяни зобов'язані віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби.

Є два суб'єкти оподаткування — фізичні та юридичні особи. У фізичних осіб об'єктами оподаткування є доход, майно і земля. Сьогодні середній європейський громадянин сплачує у формі податків 45-^8 відсотків свого доходу. У юридичних осіб об'єктами оподат­кування є прибуток, майно і земля. У більшості країн світу юридичні особи, що ведуть підприємницьку діяльність, сплачують до бюдже­ту 48-52 відсотки одержаного прибутку.

Через систему оподаткування, яка передбачає прямі (прибутко­вий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на добавлену вартість, митні збори) та інші (податок на не­рухоме майно, спадщину, землю) податки, держава формує бюджет, обсяг якого становить 1/3-1/2 національного доходу.

Кошти державного бюджету Витрачаються на розвиток певних галузей, виробництво товарів та продуктів харчування, здійснення різноманітних видів діяльності. Переважна частина витрат (близь­ко 50 відсотків) бюджету припадає на соціально-економічні напря­ми: а) витрати на виплату пенсій, допомог, охорону здоров'я, освіту, підготовку кадрів; б) сприяння розвитку енергетики, житлового будівництва і комунального господарства, зв'язку, транспорту; . в) охорона навколишнього середовища. Воєнні витрати, витрати на наукові та космічні дослідження становлять значну частку витрат бюджету.

Особливе значення у країнах з розвиненою ринковою економі­кою надається стимулюванню науково-технічного прогресу, розвитку на його основі наукомістких виробництв. З цією метою кожна країна, виходячи з певної концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс заходів, що містять систему національно-держав­них пріоритетів. У США, наприклад, робиться акцент на збереженні науково-технічного і воєнного лідерства, в Японії — на формуванні науково-технічної конкурентоспроможної промислової продукції. Модель, або концепція стимулювання науково-технічного прогресу в різних країнах розробляється залежно від системи управління науково-технічною сферою та її регулювання. У країнах Західної Європи, США і Японії подібна система має децентралізований характер, фінансування науково-технічної сфери здійснюють різні державні відомства, виходячи з принципів координуючої діяльності президентської або урядової адміністрації. Винятком є Франція, де існує централізована система.

Як бачимо, адміністративних і економічних регуляторів еконо­міки у держави багато. Проте жоден з них не є ідеальним, оскільки, даючи позитивний ефект у одному випадку, призводить до негатив­них наслідків у іншому.