НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО


Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми сус­пільного виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, за­родившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються Для задоволення власних потреб виробництва, для спожи­вання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.

Такі відносини були історично першим типом економічної орга­нізації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обміню­вались між собою виробленою продукцією. Натуральне господар­ство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну спо­живну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окре­мими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і спожи­вання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати ви­робництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1 Замкненість Означає, що для цієї системи господарювання панів­ними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відок­ремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконують­ся усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлен­ня, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскіль­ки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

2 Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального

господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

3 Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживан­ням.

Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за

такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі на­туральні зв'язки призводять до безпосереднього використання ви - роблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки при­мітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. В натураль­ному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 від­сотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (на­приклад, виробництвПро насадово-городніх ділянках).

Товарне господарство— це тип господарювання, за якого Продукти праці виробляються відокремленими господа­Рюючими суб'єктами не для таєних, а для суспільних Потреб, що визначаються ринком

При товарному виробництві організація економіки повністю за­лежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим ви­робництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, Які при­зводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можли­вим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві.

Обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних Благ, що споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй "Економіці" (Львів, 1993) пише: "Питання: що, як і для кого виробляти — не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необме­женій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєд­нання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються то­вари і доходи між різними індивідумами і сім'ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб "економити". Всі товари були б безплатними, як повітря".

Економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Об­міняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, всту­паючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси—не тільки одер­жати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення про­дуктивності праці кожного товаровиробника. Адже останні є носія­ми різної праці — складної й простої, фізичної й розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність — високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є абПро наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благопо­луччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натураль­ному господарству ще 7—8 тис. Років тому, зберігається і є ефектив­ним сьогодні, має такі визначальні риси.

Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що Товарна форма Виробництва стає відкритою системою організаційно-економіч­Них відносин, Яка долає обмеженість потреб, що характерно для на­турального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

Обмін товарів Відбувається на основі еквівалентності виробни­чих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна фор­ма зв'язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв'язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил сус пільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат — зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва також належать:

А) використання грошей як посередника обміну.

Б) наявність конкуренції.

В) вільне ціноутворення.

Г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.

Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв'язків

Еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним по­ділом і кооперацією праці.

Просте товарне виробництво грунтується в основному на праці самого товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці. Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового про­дукту і реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-про-даж на такій стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне ціноутворення і стихійний розвиток.

Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана).

За цих умов робити гроші вважалося непристойною справою, було гріхом. Багатство у такому суспільстві належало не тим, хто "робив гроші", а тим, хто мав привілеї, землю, тобто багатство булПро наслідком могутності. Так, Юлій Цезар став багатим лише тоді, коли став правителем Іспанії.

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систе­му, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засо­би виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно роз­виваються. Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 рр текстильна промисловість, текстильне машино­будування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водя­ний двигун; б) 1840-1890 рр паровий двигун, будівництво залізниць, машино - і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисло­вість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 рр електричне, електро­технічне та важке машинобудування, лінії електропередач, корабле­будування, основна хімія, синтетичні фарби; г) 1930-1940-1980 рр автомобільна, літако - і тракторобудівна промисловість, моторизова­на зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетич­них матеріалів, нафтохімічна промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб’єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють бан­ки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, "робити гроші" стає головною справою будь-якого суб’єкта господарювання.

Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтру­чання держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 р. в США. За­проваджується спеціальний Акт, який встановлює систему інспек­тування з метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове саморегулювання доповнюється дер­жавним.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з поперед­нього і тому має багато спільного з ним (великомасштабність, ма­совість, розвиненість матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекому­нікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі не­матеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямо­вані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принци­пово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством — людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.