МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ


Одним з основних історичних здобутків людського суспільства є така організація суспільної праці, за якої окремі особи (колективи, країни) спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг, а потім обмінюються здобутками своєї праці, користуючись механізмом ринкових відносин.

Суспільний поділ праці (або просто поділ праці) у спрощеному розумінні по. Лягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини за­лежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.

Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землероб­ства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.

У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш ди­ференційованими, самостійного значення набула наука.

В наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних між­галузевих систем і комплексів.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіаль­ний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві пев­них товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витрата­ми. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як при­родно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарсь­ких культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічни­ми та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша те­риторія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому ра­йоні країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від то­го, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн. Про зростаючіу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у нідерландах – з 29% до 52,3%, у Швеції – з 30%-53,7%.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транс­портування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається за­гальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких то­варів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у ви­робництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (робо­ти, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ре­сурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого за­пропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світо­вих ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окре­мими фірмами, так і між урядами країн.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менедж­менту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і то­варному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Япо­нія — найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелект­роніки і робото будування; країни Ближнього Сходу — нафти.

Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними зв'язками у єдиний господарський організм. Сучасне світове господарство перебуває під впливом науково-технічної революції (НТР), початок якої відносять до середини XX ст.

Головною і визначальною особливістю НТР є бурхливий Розвиток науки, Перетворення її на безпосередню продуктивну силу.

Іншою важливою особливістю сучасної НТР є докорінні зміни в Технічній базі виробництва: Широке використання ЕОМ, поява нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термо­ядерної). Змінюється технологія виробництва. Широко використовують­ся речовини із заздалегідь заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка та ін. Змінюється структура виробництва, що проявляється ростом частки високотехнологічних і наукоємних вироб­ництв у загальній структурі виробництва.

Ускладнюється Географічна модель Світового господарства. До кінця XIX ст. Домінував один центр світового господарства — Європа. Потім утворив­ся другий центр — США. В період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР і Японія. Після другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Швденно-Захїдної Азії, Канада, Авст­ралія, Бразилія. Наприкінці, ХХ ст. На світову арену вийшли країни "пер­шої хвилі" (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і "другої хвилі" (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На розвинені країни припадає 51,9% світового ВВП (1998 р.), у тому числі на США — 20,7%, Європейсь­кий союз — 20,0%, Японію — 7,3%, на нові індустріальні країни Азії — 3,2%, країни, що розвиваються,— 40,2%, на країни з перехідною економ­ікою — 4,7% Наприкінці XX ст. Географічна модель світового господар­ства набула Поліцентричного (багатоцентрового) характеру.

Істотним фактором розвитку світового господарства виступає мжнародний розподіл праці, що передбачає випереджаючий розвиток у певних країнах окремих галузей економіки, в яких жана країна має власні переваги, тобто вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва порівняно з іншими країнами. Міжнародний поділ праці втілюється в міжнародній спеціалізації, кооперації та комбінуванні виробництва. Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів (кліматичні умови, мінеральні ресурси, земельний фонд).

Велику роль у прискоренні процесу відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція ХІХ ст. – Спричинила переворот у галузевому поділі праці. Міжнародний поділ праці дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва. Типи і види спеціалізції виробництва при міжнародному поділі праці можна зобразити схемою. На схемі зображено дві історичні форми спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева а також конкретні прояви останньої. Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції (Швейцарія, Швеція).

Спеціалізація стає залежною від успіхів країни в науково-технічному прогресі. Відбувається подальший розвиток міжнародного поділу паці – перехід від міжгалузевої до внутрігалузевої. Важливим суб’єктом цього пароцесу стали транснаціональні корпорації. На сучасному етапі внутрішньогалузева спеціалізація поділяється на такі види:

Предметна спеціалізація – випуск окремих видів продукції.

Типорозмірна – створення виробів певного типу і розміру.

Подетальна – це випуск не готової продукції, а її частини

Технологічна – полягає в розміщенні на території якої-небудь країни ланок виробництва певного товару.

Наукова – забезпечує окремій країні зосередитися на певних видах наукової діяльності.

Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі у ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля, яка нині є найрозвинішеною формою міжнародного поділу праці. Адам сміт, класик економічної науки. Застосував для з’ясування причин розвитку світового ринку поняття витрати виробництва різних товарів. Якщо порівняти. Наприклад витрати виробництва вівса і виноградного вина у Шотландії і Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград в Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться і обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.

Також існує принцип порівняльних переваг. Цей принцип полягає в тому, що в рамках міжнародного поділу праці та світової торгівлі кожній країні вигідніше виробляти і імпортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища. Таким чином, у світі немає країни, яка не змогла б знайти свого місця на світовому ринку.

Для зовнішньої торгівлі важливе місце має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Конкурентоспроможність тоару визначається порівнянням сукупних його характеристик із характеристиками товарів – конкурентів за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.

Світові ціни відображають інтернаціональну (міжнародну) ціну товару, яка визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції та формується в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Визначити світову ціну на товар досить складно. Експортери і імпортери для орієнтації використовують ціни довідкові, біржові, аукціонні, а також ціни торгів. Найближчими до рівня світових цін є ціни великих експортно – імпортних угод, що укладаються в особливих центрах світової торгівлі, іка є надзвичайно динамічним явищем. На сучасному етапі вона характеризується такими основними тенденціями: